Мудрість Храму ночі

«Життю моєму лічені години. Служу, допоки не загину. Коли тонка — швидка я. Коли товста — повільна. Мій ворог — вітер. Хто я?» Саме цю загадку я розгадав, щоби стати вченим. І, коли відверто, вона була простенькою. «Свічка», — сказав я, навіть не дочекавшись кінцівки запитання й уважно слідкуючи за губами старшого Древнього. Ніколи не був вірянином. Так, я розгадав загадку Древніх — став емпірейським вченим. Можливо, мною керувала цікавість. Захоплення можливістю прочісувати світ у пошуках знань. Але я ніколи не був ревним послідовником Полум'я. Зрештою пішов за покликом і приніс чимало сувоїв та таємниць до дверей Храмів ночі, прихопивши із собою запалені свічки та окуляри для читання. Казали, що знання безслідно зникають протягом дня самі собою, та я був певен, що це лише якийсь дешевий фокус. Як загадка про свічку. Залишався в Храмі, прислухався до звуків біля дверей і спостерігав за непорушним входом у полуденні години. Я жодного разу не бачив ані Древнього, ані якоїсь іншої дивини. Яка б мудрість не зберігалася в Храмі, наступного дня вона зникала. Щоразу єдиним, що лишалося, була свічка. Загашена, з'їдена вогнем і покинута в пітьмі. 45 день кінця року, 383 р. е. С.