Південний караван

Вогонь танцює на дахах Спочинку Сурата. Ми запізнилися. Вони прийшли із замку Ворона. Втекли з ув'язнення, повні пристрасті до вогню. Тепер наше місто схоже на божевільне поховальне багаття. Мені моторошно від одного вигляду спалахів. Що б зробила матінка? Вона б пішла звідси ще до світанку, високо піднявши голову. Залишити б усе позаду, тихо й швидко, несучися на крилах вітру. Дорога до Лонгкіпа підступна... не можна зволікати. Слава королеві Пайкмід. Слава Древнім. — Джезміна, 507 р. е. С.

Не варто було мені спати... але я піддалася слабкості. Вони напали на наш табір уночі з нечуваною люттю. Їхнє хутро вкрите кривавими плямами, які колись були червоними, а тепер схожі на іржу. Така ціна вторгнення в їхні нові землі. Половина наших братів і сестер загинула. Мої губи просочені гірким соком полину й майже втратили чутливість. Я намагалася битись, не випускала сокиру з рук. Мої обладунки були зірвані, а долоні назавжди просочилися кров'ю. Не варто було проходити через Стовпи творіння. Матінко, молю: не втрачай віру в мене. Ми ж однієї крові. Я вистою заради них і більше ніколи не підведу. — Джезміна, 507 р. е. С.

Я і не мріяла знову побачити захід по цей бік Стовпів творіння. У дитинстві сутінки мали інший вигляд: вони переливалися безліччю кольорів — лаванди і винограду, мандаринів і чорнобривців, — а потім занурювали світ у темряву. Тепер же навколо суцільна сірість. Я молю Древніх захистити північний караван і вказати їм шлях. Я вірю в командира Сайруса. Лонгкіп на горизонті... Усі втомились, але зупинятися не можна. Ми маємо дістатися до мети — заради кожного втраченого товариша. Треба поспішати. Я відчуваю дивну тривогу... боюсь, що не зможу залишитися з ними. Що доведеться знову вирушити в дорогу... на самоті. Мене не покидає думка, що це не марний страх, а передвістя? — Королева Оріндельска Джезміна, тихий ранок початку року в 508 р. е. С.