Записи Воргота

З усіх царств під безкрайніми небесами мені дісталося саме неприборкане. Половина моїх володінь стягнута лозами, і кожен корінь, кожен камінь нібито кидає виклик моїй владі. Мої люди справжні труси — бояться піти до руїн! Одного виду пастки, що стоїть в затопленій гробниці, вистачає, щоб вони розбіглися хто куди. Жодному з цих жалюгідних воїнів не вистачає відваги обрушити свій молот на стіни храмів, стерти їх в порошок, розчистити ці землі для нового життя. Може, варто звернути погляд на схід... гірські пейзажі не чіпляються за темне минуле. Тим часом, мої дорогоцінні родичі запросили мене на щорічний бал — виснажливий і метушливий спектакль показних манер. Я залишаю свій трон без нагляду. Невже вони не відчувають небезпеку? Мої кордони — наш єдиний захист від підступності брехливих богів! Може, це лише чергова пастка, ще одна могила, в якій мені судилося залишитися!.. Яка дурна думка! Лози охопили мій розум, змусили піддатися журбі. Борг кличе мене — і я відповім. Але я змушу їх кинути ці безглузді Храми ночі і зайнятися будівництвом бойових машин. Дарувати нашу мудрість безмовним тварюкам... Яким безхребетним став наш рід, зачарований магією Древніх. Треба відпочити. Перед світанком я повинен вислухати мандрівника, який якимось чином проник до мого двору. Він стверджує, що приніс мені дар з іншого світу. Ну, я його вислухаю. Все одно робити нічого. — Лорд Воргот, Вартовий Півночі

Мандрівник прибув на 49-й день середини року 492 р. е. С., як й обіцяв, а за ним тягнувся порив крижаного вітру. Коли він увійшов до моєї тронної зали, за кожним його кроком розповзався шлейф бентежного туману. Обличчя його було приховане під каптуром, що таїв жахливу хворобу... таку, якої я зроду не бачив. Шкіра була блідою із синюватим відтінком; обличчю бракувало симетрії, наче багато років тому його роздерли — або ж наче його зібрали по частинах, а не народили. Жалюгідне створіння. Худі руки простягнули яскраво-блакитну флягу, що живо мерехтіла у світлі свічок. «Зброєю» її назвав. Секретом... який Древні приховували від нас. Цього було достатньо. Я вже давно знав, що ці брехуни розкривають правду лише тоді, коли їм вигідно. Я схопив флягу й одним ковтком поглинув ту таємницю. Перед моїми очима з'явились якісь порошинки. Навколо мене виросла стіна туману, що огортала кожен мій подих... він прокрався всередину, просяк моє серце, мій череп й осів десь за очима. Воно тягнуло. Тягнуло вгору, до моїх повік, тріпочучи, аж поки мої ноги не відірвалися від килима палацу. Левітація. Я ширяв над руїнами, над цією нечистю, боягузами та підданими-брехунами. Коли я знову відчув під собою знайому підлогу, мандрівник усміхнувся. Він дав мені і засіб, і привід для атаки. Мої руки досі тремтять... але я мушу міцно тримати свій клинок. — Лорд Воргот — вождь Північної варти, володар Рімгарду

Тепер, коли я пізнав вічність, все здається жалюгідною метушнею. Але я все одно підготував план і переконливі аргументи. Крапелька еліксиру вину не завадить. Цього було достатньо, щоб змусити цього старого бовдура Гормандера викликати своїх радників та інженерів. Спочатку вони протестуватимуть проти будівництва колодязів еліксиру, але їхні голоси швидко вщухнуть. Однак Джезміна розуміє лише силу. Нетямуща дівчина все ще думає, ніби у Древніх були причини ховати від нас цю силу... Якщо вона не погодиться, ми самі зведемо колодязі в її землях. Коли її аргументи перейшли в ридання, я змусив її відкрити очі та прийняти правду. Древні СХОВАЛИ від нас таку річ! Вони справжні гадюки, яких бояться усі, окрім мене! Боягузи! Щури в драконівському вигляді! Ми зобов'язані захистити себе. Ми повинні дізнатися, що лежить на глибині. Чи розкриє земля для нас свої таємниці, якщо ми розколемо її боки, відріжемо її язик, змусимо її пролити кров? Я вірю лише туману під капюшоном мандрівника. Лише трепету його тіні. Лише кличу сотні його пащ. Він дозволить нам піднятися. Він навчить нас літати. Він нарешті перетворить мишей на людей. — Лорд Воргот, Вартовий Півночі

Можливо, «Архітектор» — занадто гучне звання, адже, зрештою, креслення нам надав мандрівник. Інженерам і будівельникам лишається тільки дотримуватися інструкцій. Ця монолітна споруда подвійна: одна її частина простягається до призахідного сонця, а друга — до сплячого ядра. Угорі височіє порожниста корона, що ув'язнює в собі світло згасаючого місяця. Тінь її чорна, як і її камінь. Знизу здіймається той самий легендарний туман. Більшість його не бачить або вдає, що не бачить. Коли я звернув на це увагу, робітники замовкли. «Архітектор» щось белькотів собі під ніс, відводячи погляд... схилена голова видавала його слова. Він уважає мене божевільним. Мій мандрівник підійшов із правого боку й заговорив, перериваючи тишу: «Дещиця туману — це цілком очікувано. Від нього не буде шкоди. Ба більше, його появі варто радіти». Ці слова відлунюють у моїй голові. Його появі варто радіти. Так, можливо, він скеровуватиме нас. Наші руки. Наші рук постійно тремтливі руки. Тремтять безкінечно, залишаючи сліди. Сліди примарного силуету, що відлунює... Привид, прикутий до власного потойбічного образу, що переслідує його, виплітаючи віньєтку згасної блакиті... З повіками, що тягнуться до місяця... Відрізняючи правду від брехні, летюча спіраль минулого... І теперішнього, і майбутнього, і вічності... Його появі варто радіти — Лорд Воргот — вождь Північної варти, володар Рімгарду